НАВІЩО ПОТРІБНЕ МИСТЕЦТВО? Сергій Чайка

Xудожник Сергій Чайка ділиться своїм професійним способом бачити та відрізняти справжнє. В його монохромних роботах рідко з’являється колір. Bін працює в темному градієнті, змушуючи вдивлятись. І раптом, в найтемнішому контексті увага опиняється в обіймах материнської любові.

ft. Навіщо мистецтво Україні? 

С.Ч. Мистецтво не функціонує в площині масового інтересу. І не входить в перелік необхідних для життя речей. Це інструмент окреслення інтелектуального відчуття. На мою думку, естетику варто було б пропагувати суспільству. Культурна диктатура могла б сформулювати інтелектуальне поле для нації. Впевнений, а цьому гумусі виросли б чудові квіти живого мислення. 

ft. Чи має мистецтво бути доступним? 

С.Ч. Парафразовуючи відомий вислів, – мистецтво, яке належить народові, не належить нікому. Тобто, ця сфера діяльності як територія народження думки, представляє інтерес лише для вузької категорії людей. І це чудово. В іншому випадку, мистецтво як таке перестало би мене цікавити. Доступне протилежить вартісному. Коли «миллион меняют по рублю» виникає втрата сенсу і неможливість переживання. 

ft. Наскільки мистецтво має бути серйозним? І наскільки серйозним має бути його сприйняття? 

С.Ч. Серйозність має місце в ситуації готового рецепту або заданої матриці. Мистецтво ж потребує поважної праці думки і зусилля волі, з обох боків, автора та гладача. Проте обидва залишаються несерйозними, і значить живими. 

ft. Атмосфера, яку створює Ваш живопис, є своєрідним реміксом соціалістичного романтизму і національного символізму. В чому актуальність цієї естетики? 

С.Ч. Актульність не є вихідною точкою для мене в роботі чи житті. І вона не є фактором для естетики. Мистецтво є способом формулювання власного «я», як для автора, так і глядача. Моє «я» сформульвано певними історичними обставинами. Визначаючи себе в живописі, я повертаюсь безкінечно до своїх дитячих вражень. Світло, яке вони народжують, подібне до згаслих зірок. Вони змертвіли, проте їх образ нагадує про себе потоком променів. 

ft. Ваше зображення матері, яка годує немовля груддю, із серії «Війна і Мир», нагадує іконічну ренесансну Мадонну да Вінчі. Що робить зображення образом? 

С.Ч. Образ є сумою понять, які існують лише як можливість народження смислу. Зображення матері з дитиною було створено в серії “Війна і Мир” як максимальна метафора миру, спокою.
Леонардівська Мадонна, при всій наглядній описовості, — твір, який вимагає інтелектуального стрибка від глядача. Відкинувши готові штампи, потрібно дійти до стану реального співвідчуття. В цьому моменті родиться щось інше, де наративний ряд, чи будь-який опис стає похідним від дійсного образу. 

ft. Розкажіть про свої відносини з кольором. 

С.Ч. Темну гаму своїх робіт я часто пояснюю фізіологічною проблемою зі сприйняттям яскравого світла. Темне поле втягує увагу, людина починає вдивлятись в пошуках точки візуальної опори. Темне це зона непевного, котра водночас лякає і притягує. Невидимий живопис є ніби фізичним порталом для переходу в інше. 

Колір як категорія для мене не існує. Яскрава палітра часто ламає площину картини, виникає колажність, що для мене є недоліком у творі мистецтва. У живописі колір – це ідеологічна площина, в якій формується зміст для глядача. 

ft. Що для Вас комфорт? 

С.Ч. Комфортні умови праці не є обов’язковими для мене. Сам факт роботи змінює заданий простір. Але перебування поза окресленим ментальним чи фізичним простором є для мене важливим.

ft. Якби Ви могли змінити будь-що в суспільстві за допомогою свого проекту, що б це було? 

С.Ч. Міняти щось в суспільстві є страшним сном для творця і поразкою для мистецтва. Соціуму як такого не існує. Він подібний до міражу, утвореного неокресленими потребами населення. Відповідно, мистецтво здатне впливати лише на індивіда поза суспільством.